Житель Ірпеня Іван Рябчук зранку вишиває, а ввечері співає в хорі

Його вишивки експонуютьсяв багатьох музеях України. У травні він потрапив до «Книги рекордів України», бо за декілька років створив «Вишитий Кобзар», усього має 42 роботи.

Цікаво, що чоловік зайнявся вишиванням у 60-річному віці, після смерті матері –вправної майстрині вишивання.Віра Павлівна вишивала ікони, штори, картини, рушники –уся хата була в її роботах. Сам Іван Іванович не опановував вишивку, лише кілька разів допоміг матері.

– Якось мати вишивала ікону Спасителя, який тримає в руках Біблію. Я тоді зробив біблійну цитату, яку сам підібрав, та ще й літерами церковно-слав’янськими.

Сам за голку взявся 16 років тому.

– Це сталося, коли мама пішла в засвіти, вона останню свою роботу – ікону Георгія Побідоносця – вишивала правнуку Єгору. Майже встигла, – пригадує майстер. – Мами не стало 2002 року, і скоро в мене, професіонального музиканта-педагога, щось у душі перевернулося, сказав собі: цю справу підхоплю. Вишив портрет Шевченка, потім – його «Заповіт». Подарував рушник і портрет Шевченка рідному уманському педучилищу.

Жінки, які вишивають, говорять, що вишивка хрестиком у Івана Рябчука – ідеальна. Її зворотний бік такий же гладенький, без жодного вузлика, як і лицьовий.

– Це складова мого фірмового почерку – спід має ідеальний вигляд. Колись одна жінка, яка подивилася на мою першу роботу, сказала: «Гарно, але вишивка дещо не професійна, треба зворотний бік робити без вузликів і щоб усе йшло в одну стрічечку». – «А як?». «Подумай сам». Я прийшов додому, подумав і таки зробив. Скажімо, починати нитку треба не вузликом, а петлею.

–Із часом секрети самі відкриваються, – продовжує майстер. – Гладдю і бісером не вишиваю. Зазвичай використовую тільки два кольори – червоний і чорний на білому або на сіромуполотні. У них є магічна цілюща енергія. Лише іноді вишиваю різнобарвними нитками. Почав вишивати й на лляному полотні ручного виготовлення, важко дається, бо товщина і структура тканини різні.

Над середнього формату роботою Іван Іванович трудитьсявід 1 одного до трьох місяців (по 5-6 годин щодня). Найпродуктивніше працює з п’ятої ранку, доки жінка не покличе на сніданок. Потім трішки ще вдень береться за голку.
Спочатку дружина підсміювалася, запитувала: «Ну скільки можна длубатися?». Я відповідаю: «Це моє хобі, тільки я його розумію». Тепер уже підтримує, допомагає, каже: «Давай я виперу». Ще й розпоре зайву мережку. А сама не вишиває, говорить: «Не можу».

Вишивати тексти набагато складніше, ніж прості орнаменти.

– Текст додає великих складнощів у компонуванні. Треба все ювелірно розрахувати. Зазвичай я використовую фрагменти Шевченкових творів, вибираю найсуттєвіше, кульмінаційне, таке, що відразу чіпляє за душу. Потім починається долання технічних труднощів. Чотири чи вісім строф компоную так, щоб кожна літера була вивірена до мікрона. Потім необхідно оформити все орнаментом. До речі, я колекціоную вензельні літерив різних конфігураціях. На моїх полотнах вониприкрашають вірші Шевченка.

А вечері вони разом із дружиною йдуть співати.

– Музика – моє друге крило. І на пенсії без музики не зміг, – продовжує Іван Іванович.–Одразу пішов у церкву співати, оскільки мав практику й церковного співу. А коли перебралися жити до Ірпеня, то нам підказали, що в Будинку культури є змішаний хор ветеранів «Пам’ять». Ми з дружиною Валентиною бігом туди. А при хорі є чоловічий ансамбль козацької пісні «Хортиця». В обох колективах я беру участь. Бо майже 50 років життя віддав музиці. Фахово почав співати у Львівському музучилищі, де на народному відділі (я вчився на домриста) навчали хоровому співу. Потому в Ніжинському педінституті опанував спеціальність «диригент оркестру і хору». На роботу пішов – влився у вокальний ансамбль Уманського педучилища. Диригував оркестром народних інструментів. А домру з Умані я не взяв із собою в Ірпінь. Як відрізало. Нині моє найцікавіше хобі – вишивання.

Подружжя Рябчуків має двох дітей і п’ятьох онуків. Але поки що жоден не успадкував його «вишиваний» талант.Нещодавно дід Іванвишивдля них пісню «Несе Галя воду», бо серед онучат є і Ганя, і Іванко. Лише трохи змінив імена на ласкавіші: «Несе Ганнуся воду, коромисло гнеться, а за нею Ваня, як барвінок в’ється». І нижче – «На згадку моїм онукам. Дід».

 

Підготувала Лада ЛІВОБЕРЕЖНА