Родючість українських ґрунтів знижується. Ми живемо в борг, забираючи майбутнє в наступних поколінь

Ми живемо одним днем. Ми безвідповідальні. Ми хочемо взяти сьогодні і взяти якомога більше. Що буде завтра – нас мало хвилює. Так виходить, що  нас не турбує, як житимуть наші внуки та правнуки.  Ми часом схожі на варварів,  бо прийшли на цю землю для її  руйнації.

Україні кимось дане – Богом чи природою – унікальне багатство. Це родюча земля. Це наш чи не найголовніший економічний козир. Але будь-який ресурс, а тим паче земля, не може тільки віддавати. Він повинен  щось і отримувати, аби  знов-таки  віддавати.

Констатуємо як доконаний і ніким не спростований факт – родючість українських  ґрунтів  постійно знижується.  «Київська  правда» поцікавилася  – чи треба бити в набат?  – у ґрунтознавця, доктора сільськогосподарських наук, заступника директора з наукової роботи Національного наукового центру «Інститут землеробства НААН» Миколи Ткаченка:

– Так, треба.  Це моя точка зору. В результаті інтенсивної експлуатації ґрунту останніми десятиліттями, останніми роками, коли, зокрема, значний прогрес зробила  машинобудівна і хімічна промисловість, він виснажується. Це не катастрофічна ситуація, однак стан справ невтішний і потребує певних невідкладних дій. Справді, ґрунт поступово втрачає родючість. Можна проілюструвати на показниках вмісту гумусу. Якщо в наших чорноземах на початку минулого століття він був на рівні 5-7%, а в деяких місцях сягав і 9-10%, то нині маємо 3%, а подекуди й менше. Є вже й деградовані чорноземи, де гумусу 2%.

Усе може завершитися  тим, що здатність ґрунту родити, закладена природою,  століттями й тисячоліттями, зрештою наблизиться до кінця.

Картина не зовсім райдужна. А головне – як її змінити на оптимістичнішу?

– Ще раз наголошу – ніякої катастрофи немає,  ще немає. Однак потрібні продиктовані викликами дії,  комплекс дій. На сьогодні  я як  науковець не повірю жодному слову виробничника, котрий скаже – займаюсь землеробством із відтворенням родючості. За умови інтенсивного виробництва на землі це дуже складна й затратна справа. А от збереження родючості на  певному рівні – це можливо. І потрібно. Але в нас нині навіть це не робиться.

Щоб краще зрозуміти, що насамперед треба зробити, варто повернутися у 70-90-ті  роки минулого століття. Україна за рівнем   інтенсивного землеробства була першою в колишньому Союзі. Однак ми мали високорозвинене  тваринництво. І не де-небудь, а на цих самих ґрунтах. У результаті в сівозмінах  одночасно вирощували кормові культури. Це був великий клин багаторічних трав – конюшини, люцерни, еспарцету тощо. І  вони відтворювали родючість ґрунту. Наприклад, фіксували азот з повітря й акумулювали його в ґрунті. Рештки цих культур залишали в орному шарі важливі поживні речовини, які покращували багато показників ґрунту. Вони сприяли зростанню вмісту гумусу.

Нині цього немає.

– Немає, бо не існує тваринництва. Воно знищене. На передній план вийшли високоліквідні культури – кукурудза, соняшник, соя, ріпак тощо. Так диктують нові умови господарювання, тут нікуди не дінешся.  І знов-таки – у цьому факті немає катастрофи.  Та ж кукурудза, крім зерна, дає практично стільки ж тонн пожнивної маси. Це не товарна продукція. Ця маса і має повертатися  в ґрунт,  включатися в кругообіг речовини в екосистемі, та  збагачувати його поживними елементами.

Це ж стосується і соломи. Однак проблема в тому, що й побічна продукція вже стає товарною. Ви зараз практично не побачите, щоб хтось на полі спалював солому. Це можуть робити тільки лише недбайливі господарі. Її теж виробничники  здають як товар – наприклад, для виготовлення пілетів. А це мало б залишатися в ґрунті.

Зараз, до речі, ми готуємо науково обґрунтовані рекомендації стосовно того, який відсоток тієї ж соломи з поля можна відчужувати, а який варто залишити. Бо головна ідея відтворення родючості ґрунту – це постійне надходження енергії Сонця в ґрунт. Отже, на сьогодні вся нетоварна продукція має залишатися на полі, де і повинна бути залучена для підтримання безперервного кругообігу речовини в агроекосистемі.

Ми провели відповідні дослідження й даємо чітку відповідь, що лишень цього для ефективного землеробства замало. У такому разі урожайність буде низькою, а відтворення родючості ґрунту буде не по зростаючій лінії, а по спадаючій.

Розумієте, є закони землеробства. Їх не можна скасувати. Є закон повернення речовин – скільки ми з ґрунту взяли їх, скільки й маємо повернути. І ми повертаємо – лише за рахунок мінеральних добрив. Раніше ж ґрунтові втрати  компенсувалися внесенням органіки. Отже, зараз варіант для отримання прибутку  наступний – побічна продукція залишається на полі, плюс мінеральні добрива, плюс новітні технології. А вже для підвищення родючості ґрунту потрібні додаткові кроки. Це і хімічна меліорація, тобто вапнування, внесення гною, використання ґрунтозахисних способів обробітку ґрунту тощо.

Ми вже заговорили про соняшник, який, здається,  займає все більше й більше площ. Є думка, що ця культура досить сильно виснажує ґрунт. Що ви скажете?

– Давайте так. Соняшник не гірша і не краща культура за інші. Говорити, що він є якимось руйнатором чи  деградатором ґрунту, на мою думку, – не варто. Це не так. Соняшник – звичайна культура, з якою треба працювати. І він, і кукурудза потребують для свого росту значної кількості елементів живлення. Є й інший момент. Вологоспоживання в соняшника дуже високе. Фактично ця культура позичає вологу в наступної, котру посіють чи посадять на цій землі. Усе це треба знати та враховувати.

Інша справа – через скільки років соняшник може повернутися на те саме поле. За класикою підготовки агрономів раніше вважалося, що через 10 років, тобто – десятилітня сівозміна. Тим самим ми убезпечували поле від вовчка, інших хвороб.

Але нині ситуація змінилася. Створено абсолютно нові гібриди, нові сорти. І тепер термін повернення соняшника   вираховується вже п’ятьма роками, в чому вже ніхто й не сумнівається.

Однак проблема в тому, що дехто з так званих господарників починає його сіяти ще частіше, бажаючи повернення на те саме поле вже й наступного року, максимум – через рік. Отут криються певні ризики. По-перше, буде погіршувати фітосанітарний стан,  що рано чи пізно дасть про себе знати. Збільшується ризик хвороб  у соняшника, є загроза збільшення кількості  шкідливих комах для нього. Крім того, у зв’язку зі зміною клімату, а степ насувається на лісостеп, а він у свою чергу завойовує територію Полісся, йдуть комахи, вони навіть випереджають температурну лінію. Наприклад, кукурудзяний метелик – дуже серйозний шкідник. Те саме може трапитися із соняшником.

Усі ці фактори треба неодмінно враховувати.

Повертаючись до необхідності підвищення родючості ґрунту, чи хоча б збереженні його на наявному рівні, які шляхи ви пропонуєте ще?

– На моє глибоке переконання, держава не може  усуватися від регулятивної функції. Певну політику вона має задавати, як камертон – відповідну мелодію. Є, на мій погляд, чудова ідея. Власників великих земельних ділянок чи орендарів треба законодавчо зобов’язати ось про що. На кожні сто гектарів  оброблюваної землі ти маєш утримувати, скажімо, десять тварин. Порядок цифр – то тема для обговорення фахівців. Має тисячу гектарів – утримує вже ферму. Тобто, йдеться про відродження тваринництва. Без цього повноцінно говорити про збереження родючих властивостей ґрунту буде важко. Тим паче, що  тваринництво розв’язує й інші важливі проблеми. Само собою ставатиме нормою господарювання  сівозміна. Ситуація змусить  господарника сіяти кормові  культури, хоче він того чи ні.  Крім того, це нові робочі місця для селян. І не менш важливо – українські споживачі отримуватимуть якісні м’ясо, молоко тощо.

Не знаю, чи-то навмисно, чи спонтанно, але в Україні ми пішли так званим аргентинським шляхом – обробіток великих земельних територій  за мінімальної участі людини. Як на мене, то ближче нам досвід Німеччини, Швейцарії, тієї ж Польщі, де ні в якому разі не відмовлялися від тваринництва.

Є ще один дуже важливий крок для збереження родючості ґрунту.

Що маєте на увазі, Миколо Адамовичу?

– Це правильне, що ґрунтується і на досвіді минулих поколінь, і на наукових рекомендаціях, землекористування. Що під цим криється? Це розмір поля, лісосмуга, яр, балка, захисні залужені чи заліснені смуги від річки, від яру, снігозатримання. Усі критерії мають дотримуватися. У всіх можливих місцях має бути посаджено ліс, бо це мікроклімат, це вологозбереження. Зрештою, це позитивно вплине на родючість, і  повернеться  додатковими тоннами вирощеної продукції.

А в нас, наприклад, за лісосмугами не те,  що не доглядають, не роблять нові насадження, а взагалі вистачає розуму вирубувати їх.

Інший приклад. У Київській області є схили з крутизною більше 3%, на яких  примудряємося вести сільське господарство. Що з того виходить? У червні страшна злива, а вони останнім часом почастішали,  – і на асфальт вимивається  не тільки посаджене чи посіяне,  а й гумус, навіть пісок і глина,  тобто материнські породи,  на яких утворився ґрунт.

Йдеться про необхідність розроблення і дотримання контурно-меліоративної системи  землекористування. Наш Інститут розробив таку для Обухівського району. І на ній чітко вказано, де поле для інтенсивного обробітку, де взагалі не можна орати. Якщо схил, то показано, в якому напрямку вести  обробіток. Чітка рекомендація – де посадити чагарник, а де й узагалі ліс потрібен.

І, знаєте, що суттєво, ось ця картина фактично є проекцією на ту схему, за якою господарювали наші предки. Це досвід, вироблений ними століттями.

Зрозуміло, що в кожної зони є свої особливості. Лісостеп – одне, а Полісся зовсім інше. Усе це слід враховувати.

Нинішні землекористувачі  приймають такі умови, точніше рекомендації?

– Ніхто нічого не приймає. Зараз використовується новий контраргумент: земля ж, мовляв, розпайована, то як же тоді  зробити контурно-меліоративну систему?  А я в  такому разі ставлю зустрічне запитання. Держава ж розпаюванням займалася? То чому б їй і не ввести нові правила, адже йдеться про збереження ґрунтів.  Наприклад, ввести отой, як я називаю, «хвостик», коли на певну кількість землі  ти маєш утримувати  і певну кількість чи корів, чи бичків, чи інших тварин.

Рано чи пізно ми ж повернемося до цього, бо в Україні не може не бути тваринництва. Але не треба доводити ситуацію до ще одного катаклізму.

До ще одного? Уже були?

Так, я вважаю, що українство лише практично за одне століття  пережило два колосальні цивілізаційні зломи. Це колективізація, насильне утворення колгоспів, коли в господаря відбили бажання працювати. Сяк-так, з жертвами і дуже серйозними наслідками   ми вирулили. У кінці 80-х ХХ століття більшість колгоспів в Україні були міцними господарствами, а частина з них і надзвичайно успішними. І  тут новий катаклізм – 90-ті, тотальна руйнація колгоспів. Навіщо? Можна ж було плавно, реорганізувавши, перейти  на ринкові рейки. Як це зробили в колишній НДР.  Ні! Зламали. Хоча  деякі господарства практично ж збереглися. Вони змінили свій статус, але в них не тільки поля обробляють, у них і ферми збереглися, тобто тваринництво, дотримуються сівозміни. А головне – люди, вони мають постійну роботу і перспективу.  Подібні приклади  є в багатьох областях.

Тому, катаклізмів вистачить. І аби знову не прийти до цього, держава має втрутитися в систему господарювання на землі. Проаналізувати, що відбувається, і робити рішучі кроки.  Власне, щоб цю землю зберегти.

Яких би ви штрихів додали до такого, вкрай необхідного аналізу?

– Ґрунти використовуються нераціонально, родючість виснажується. Більшість виробничників важливе питання відтворення цієї родючості просто ігнорує. На першому місці в них лише одне – урожай і прибуток.

Це ніби й логічно. Землеробство і з’явилося, щоб отримувати прибуток. Спочатку у вигляді продуктів, потім – грошей. Але хотілося б, щоб землевласники, землекористувачі заглядали хоч трохи вперед.

Варто не забувати,  що ми використовували й використовуємо  накопичену тисячоліттями родючість ґрунту. А відтворити це, додати до нинішнього стану родючості хоча б відсоток гумусу, сантиметр гумусного горизонту – потрібні навіть не десятки, а сотні років.

Не можна сказати, що ситуація в цьому плані якась безнадійна. В Україні та Київській області, зокрема, ґрунтові ресурси дозволяють вести раціональне, ефективне, інтенсивне землеробство. Але ні на мить не слід забувати, що нашим правнукам маємо залишити земельні ресурси в такому стані, щоб і вони, і покоління після них раділи від плодів, котрі дає це наше національне багатство, наша українська земля. А для цього потрібні наші зусилля, правильне розуміння й оцінка ситуації.

 

Записав Анатолій Гаркуша

Виноси

Грунт поступово втрачає родючість. Це не катастрофічна ситуація, однак стан справ невтішний і потребує певних невідкладних дій.

Найбільше природне багатство України – чорноземи. Вони становлять майже 50% їх світових запасів. За загальною площею чорноземів Україна посідає четверте місце після Росії, США  та Китаю.

Довідка «КП»

Гумус – органічна частина ґрунту, що утворюється в результаті розпаду рослинних і тваринних решток та продуктів життєдіяльності організмів – гуміфікації. Родючість ґрунту залежить від кількості гумусу. Чим його більше, тим більше рослини отримують поживних речовин.

 

 Інфографіка

 

Розораність земель,  (%, на 2014 рік)