«Хотілося б поховати «останнього солдата», щоб та війна для них закінчилася»

3 листопада, напередодні 75-річниці визволення Києва, у селі Гатному Києво-Святошинського району  біля Меморіального комплексу загиблим у роки Другої світової війни відбулося вже 23 перепоховання полеглих у боях за столицю України червоноармійців. Пошуком безвісти зниклих солдатів багато років займається археологічний патріотично-пошуковий загін «Дніпро-Україна», почесним президентом якого є нардеп Юрій Бойко. За 10 років існування меморіалу тут знайшли останній спокій 1165 бійців і офіцерів Червоної Армії.

П’ять великих трун – біля монументу. Сьогодні тут поховають 22 солдатів. На жаль, час «з’їв» документи і записи в смертних медальйонах, тому всі вони – «невідомі». Особисті речі теж не дали можливість встановити імена: мильниця, нагрудний значок, ложка, гаманець… Один із загиблих, мабуть, був водієм, бо біля нього знайшли ключ від машини-полуторки.

– Один документ перебуває на вивченні, знайшли посмертний медальйон, але папір в ньому погано зберігся, неможливо прочитати без експертизи. Ми дуже сподіваємося, що хоч одне ім’я вдасться повернути з небуття, – розповідає Сергій Розпашнюк, командир пошукового загону «Дніпро-Україна». – А шукати стає важче. Цього року, здається, засіяли все – навіть ті ділянки, які раніше не займали. У нас влітку було буквально кілька днів, максимум 3-4, коли ми йшли за комбайном і могли шукати на полях. А потім ці поля швиденько переорали і засіяли знову.

Шукали солдат вже у «звичних» місцях: втрати 1941 року – під Березанню, в котлі відступу, і тут, поруч, де проходили траншеї перед дотами укріпрайону – це Віта Поштова, Юрівка, Гатне. А ще у Вишгородському районі на Ясногородському плацдармі, де були бої у листопаді 1943 року. Часто дату смерті визначають за інформацією про ці бої та за стріляними гільзами, бо там на донцях є рік випуску. Лише за півроку здали групі розмінування МЧС 130 одиниць старих боєприпасів  – авіабомб, снарядів, гранат. У пошуках дуже допомагають сучасні металодетектори, які бачать до трьох метрів углиб, а лежать загиблі бійці на глибині від 30 сантиметрів до двох-трьох метрів.

– Якщо в бійця були каска, фляга чи кілька патронів у кишенях, такого обов’язково знайдемо, – каже Сергій Розпашнюк. І додає:

– Я був би щасливим, якби наших знахідок ставало все менше, щоб дочекатися того моменту, коли можна було б сказати – все, ми перевірили всюди, більше «невідомих солдатів» в землі Київщини немає. Хотілося б поховати «останнього солдата», щоб та війна для них закінчилася. Тому ми будемо шукати й далі.

– А скільки ще невідомих солдатів лежать в землі Київщини ніхто не відповість вам на це запитання, – каже Іван Вікован, директор Національного музею-заповіднику «Битва за Київ 1943 року». – Нещодавно ми проводили круглий стіл разом із Національною академією збройних сил, то і військові історики теж не знають реальну кількість загиблих. «Битва за Дніпро» та операція з визволення Києва мали 21 плацдарм, в них загинуло понад мільйон бійців. А ще додайте 1941 рік. Які там втрати були! Тільки у Вишгородському районі 90 пам’ятників, монументів загиблим, під ними лежать 10 тисяч солдатів зі встановленими іменами, а скільком ще поколінням шукати невідомих?

Полковник Іван Микитович Підсосенний з Борисполя на власному досвіді знає, як це втрачати рідних. Юнак встиг до війни закінчити семирічку, родина тоді жила на Поліссі в селі під Чорнобилем. 1942 року матір, сестру, дідуся, бабусю німці розстріляли, як родину партизанів. Воював разом із батьком у місцевому загоні імені Ворошилова. Влітку 1943 загін прикривав переправу з’єднання Ковпака через Прип’ять, хлопець встиг переправитися, а от його батько на тій переправі загинув.

– Мені про це кілька місяців поспіль сказали, коли вже були на Волині, – пригадує  95-річний ветеран. – У нас документів не було, списки особового складу в штабі зберігалися. І часу ховати загиблих не було, тіла гіллям прикривали і йшли далі. А  особисті алюмінієві жетони видали вже після війни, коли навчався в авіаційному училищі.

Сергій Дмитрович Кот з Вишневого до Червоної армії потрапив на початку 1944 року. Повоювати не встиг, бо тоді вже «молодь трішки берегли, в бій відразу не кинули, навчали півроку, а потім і Перемоги дочекалися». Хоч втрачати бойових товаришів йому не довелося, але ветеран щороку намагається приїхати до Гатного, бо в родині є безвісти зниклі на тій війні.

– Мої дядьки загинули, мабуть, під Києвом у 1941. Де і як – не знаю, – каже, і відразу тягнеться за носовичком, аби витерти сльози. – Останній лист від них був із Дарниці, вони писали, що їхню частину вивантажують там. Коли приїжджаю сюди, думаю, а може, серед цих безіменних і мій родич, може, його сьогодні ховають з військовими почестями. І їздити буду, поки здоров’я вистачить.

Народний депутат Юрій Бойко, співголова політичної партії  «Опозиційний блок» зазначив у своєму виступі:

– Ви знаєте, що війна не завершена, доки не похований останній полеглий на ній солдат. І тому ми разом з пошуковим загоном «Дніпро-Україна» робимо все можливе, аби Велика Вітчизняна війна нарешті вважалася закінченою. Я вдячний загону «Дніпро-Україна», тому що вони за рахунок власного вільного часу, власних коштів вже більше 15 років роблять цю благородну справу. І це дійсно важливо для нашої країни, тому що люди повинні бачити, що ми шануємо своє минуле, шануємо своїх героїв, які загинули, захищаючи нашу свободу. На жаль, ветеранів, які приїжджають сюди, залишилося зовсім небагато. Та незважаючи на поважний вік, проблеми зі здоров’ям, вони були і є справжніми бійцями з такою силою духу, що нам треба брати приклад. Їм по 90-95 років, але вони приїздять сюди з усієї Київщини, аби віддати шану полеглим. І саме заради них, заради наступних поколінь, які повинні пам’ятати про подвиг своїх предків, ми робимо цю справу. І не важливо, де ми є – при владі, чи в опозиції: ми робили, робимо, і будемо робити це й надалі, доки зможемо.

Олександр Качний, голова Опозиційного блоку Київщини, додає.

– Усіх ветеранів та учасників бойових дій ми занесли в списки допомоги. Члени осередків особисто спілкуються з ними і піклуються про них не лише перед якимись датами, приміром 9 травня, а протягом усього року. Ми їм допомагаємо з будь-яких питань: медичних – лікування чи протезування, матеріально, а інколи просто потрібно знайти авто, щоб відвезти ветерана до Києва. Ми це робимо не заради піару, це наше ставлення до старшого покоління. Учасників Великої вітчизняної залишилося дуже мало, а учасників бойових дій і того менше – 1300 осіб на всю область. Проводячи такі заходи щороку, бачу, як стрімко рідшають їхні ряди. І як ветерани чекають на цю подію.

Лада Бондаренко,

фото Володимира Давиденка